Для багатьох ветеранів перехід з військового життя до цивільного може бути непростим процесом, водночас їх життєвий шлях триває — вони так само потребують займатися улюбленою справою, закохуватись, навчатись і просто жити... І разом із тим щодня адаптуватися до нової реальності, в якій більшість не проживали схожого досвіду. Тож цивільним важливо навчитися бути підтримкою, проявляючи повагу та людяність. Сьогодні українське суспільство разом, у взаємодії цивільні–ветерани, вибудовує культуру взаємодії і правила спілкування. І в цьому велика роль військових, які розповідають про свої почуття, діляться своїми переживаннями та тим, як їм відгукуються слова й дії цивільних людей довкола.
Основа взаємодії цивільні–ветерани: повага й толерантність
Ми ніколи не знаємо, через що пройшла людина, яку зустрічаємо. Памʼятаймо про це, коли кортить запитати про бойовий досвід і коли просто хочеться сказати «дякую». Ветерани — звичайні люди, яких ми бачимо щодня, але чий досвід відрізняється від досвіду пересічних цивільних. І ми маємо ставитись із повагою до нього.
Досвід війни складний як для цивільних, так і тих, хто встав на захист держави. Проте він різний, і відмінність у пережитому може спровокувати нерозуміння, ніяковість та подекуди агресію.
З ветеранами і ветеранками потрібно спілкуватися так само, як з іншими людьми, не варто робити з них «особливих людських істот», з якими треба комунікувати якось особливо. Як і в будь-якої іншої людини краще запитати «як справи?» або «як день?», без фраз на кшталт «тримайся» і «все буде добре».
Питання про війну краще ставити ті, які підкреслюють спроможність людини справлятися з різними ситуаціями: «Як ти справлявся/справлялася?» або «Я бачу, як тобі було непросто, але мені приємно, що ти зараз тут, поруч зі мною»…
Якщо потрібно підтримати ветерана / ветеранку, варто сказати: «Так, це справді важка ситуація», «Мені дуже шкода чути це». Так можна показати, що проблема важлива.
Якщо бачите, що співрозмовнику / співрозмовниці некомфортно говорити, уточніть, чи все добре. Завжди можна запитати: «Чи комфортно тобі, якщо я буду тебе про щось розпитувати?», «Чи є теми, на які тобі не хотілося б говорити?», «Можна жартувати з тобою на цю тему?» або «Чи ти вважаєш недоречним, коли я так говорю, не маючи такого самого досвіду?».
Замість того щоб говорити: «Ви герої, сонечки, красені, щит України» (хоч це і правда), краще сказати про свої почуття: «Я вам дуже вдячний», «Мені спокійно від того, що є ЗСУ», «Я дуже люблю ЗСУ».
Самі ж ветерани / ветеранки прагнуть більше особистого простору, тож нав’язувати спілкування — геть неприйнятно. У випадку, якщо людина прагне комунікації, краще бути активним слухачем / слухачкою:
не перебивайте, поки він / вона не висловить думку;
уникайте оціночних суджень чи образ;
якщо людина не хоче щось розповідати — не тисніть;
застосовуйте перифраз: повертайте співбесідника / співбесідницю до його або її слів, але в узагальненому, згорнутому вигляді. Ця техніка допоможе бути з людиною на одній хвилі. Почати можна зі слів: «Якщо я тебе правильно розумію…», «Ти маєш на увазі, що…», «Ти можеш пояснити ще раз?».
Інколи ми не знатимемо відповіді на запитання від ветерана / ветеранки. Не варто при цьому мовчати. Важливо щиро сказати: «Я не знаю, що тобі відповісти, але я з тобою, я поруч».
Для того, щоб більш детально розібратися в темі толерантне ставлення до ветеранів і ветеранок, пропоную переглянути презентацію.
Щиро дякую за увагу 😀!
